Вагався, чи писати це, але таки наважився. Колись, дуже давно, у мене на роботі з’явилося зовсім дрібоньке кошеня. Така собі здихля, доходяга підпарканний.


Вагався, чи писати це, дуже нетиповий для мене допис. Але, таки рішився. Можливо, хтось посміється з мене та, гадаю, будуть і такі, що зрозуміють…

Словом, отака історія. З оцим рудим красенем із претензійним іменем Боніфацій пов’язаний чималий шмат мого життя…

Колись, дуже давно, у мене на роботі з’явилося зовсім-зовсім дрібоньке кошеня. Така собі здихля, доходяга підпарканний. Йому було десь трошки більше місяця і воно замерзало під холодним дощем на вулиці. Наша бухгалтерка Зоя пошкодувала мацьопство, що трусилося і вже навіть нявкати не могло, та й принесла бідаку під плащем на роботу. Коли воно обсохло, його шерстка виявилася рудуватою та пухнастою. Не довго думаючи, нарекли приблуду Боніфацієм – на честь героя мультфільму “Канікули Боніфація”…

Минув час і з “гидкого каченяти” виріс розкішний рудий (швидше навіть темноперсикового відтінку) коцур. Неможливо словами передати, що то був за кіт і яка дружба нас пов’язала…

15 років ми були разом. Дуже багато всього міг би розповісти про цю унікальну істоту. Він став справжньою “грозою” Високого Замку. По-перше, повністю очистив нашу територію від щурів. Тої гидоти, завбільшки мало що менше від самого Боні, у нас аж кишіло. Вони собі нахабно спацерували і навіть не звертали уваги на людей. Замахнешся на нього, а він, засранець, войовниче пищить, клацає зубами і готовий скочити на тебе. Так ось, наш хижак… знищив їх усіх. Щоранку, коли я першим приїжджав на роботу, мене чекала виставка нічних трофеїв безстрашного кота. Біля вхідних дверей рядочком лежали трупики тих монстрів. Три, чотири, а то й п’ять штук. Сам герой, гордо примружений, сидів коло вкляклих ворогів і чекав на мене, аби я його похвалив. Або ліниво вмивався, демонструючи буденність події.

Крім щурів, Боня полював на… все. Яких тільки птахів він не переловив. Бувало, що забіжить із вулиці, несучи в зубах якогось тюхтія з крильцями. І кожного разу дивувався, коли я сварився на нього, намагаючись видерти з його зубів ще живу пташину. А ще він приносив затоптаних мишей, кротів, ховрахів, ще якусь дрібноту. Та найвищим його здобутком була… гадюка, яку він вхопив зубами біля самої голови і притягнув під наш офіс. Гадина не здавалася і двобій їхній продовжувався з півгодини. Із диким вереском і неймовірним гарчанням Боніфацій катулявся в метрі від наших дверей, не розщіплюючи мертвої хватки. Ми всі повибігали на той рейвах і заціпеніло спостерігали. Врешті наш “пан Коцький” таки перекусив плазунові хребта і втомлено опустився на траву…

А що з котами навоювався! О-оо, то був боєць, вічно мав порвані вуха і свіжі шрами.

Незалежно від погоди мій Боня щоранку чекав на мене біля дверей або воріт. А якось він щез. Нема кота, пропав… Я всюди шукав його, кликав – тиша. Було дуже гірко, я любив його, як малу дитину. Через два тижні до мого кабінету забіг один із наших вантажників і захекано крикнув: “Ігор Володимирович – там Бонька є!” Я зірвався і побіг за ним. Був серпень і надворі стояла неймовірна спека. В густих корчах на схилі пагорба лежав майже бездиханний мій кіт. Дуже схудлий, із закислими, запаленими очима та сухим почорнілим язиком, що безвільно вивалився з відкритої пащі. Обережно заніс я його до офісу і відразу поїхав за ветеринаром. Молода і красива (потім вона не раз лікувала Боню і мого домашнього кота Кутузова) дохторка Галя (Галина Ігорівна) оглянула моє дороге нещастя, зробила йому кілька застриків і винесла вердикт: “Ваш котик підхопив дуже нефайного віруса. Якщо хочете, аби він вижив, слухайте мене…”

За півгодини в кутку кімнати, де базувалися наші сторожі, з якихось лахів було викладене ложе для хворого Боніфація, а на столі лежала чималенька коробка з ампулами, шприцами, таблетками, ватою, спиртом тощо. Я почав лікувати свого друга – три рази на день робив йому уколи (по три за раз, один під шерстку в холці і два в задничку), а також розтирав піґулки і з водою заливав бідаці в горло. Навіть у вихідні їздив на свій лікарський пост. Це тягнулося більше місяця. З приміщення ми його не випускали до повного одужання, в кутку він мав свою лятрину.

Ось так я витягнув рудого муркотуна із тамтого світу. Потім цілу купу років я відчував його вдячність за це…
Практично весь мій робочий день Бонька крутився коло мене. А коли у мене почалися проблеми із хребтом, настала його черга лікувати мене. Кажуть, що коти відчувають болячки людей і намагаються вмощуватись біля хворих місць господаря (хоча у більшості випадків саме коти є господарями), вигріваючи та лікуючи таким чином. І мій Боніфацій не став винятком. Він не тільки не відходив від мене, я весь час мусів ділитися з ним своїм кріслом. Правда, були свого роду й незручності – я сідав, а котяра відпихав мене на передню половину крісла і вкладався позаду мене. Зате впродовж кількох років я відчував його тепло, що благотворно діяло на нижню частину моєї спини. Не раз клієнти, що перебували в кабінеті, витріщували очі і німіли, коли за мною щось починало раптово вовтузитись і несподівано іззаду з’являлася руда позіхаюча морда. “О-оо, у Вас тут котик є…”, – видушували із себе розгублено…

Тепер, через роки, я переконаний, що якби не ця кототерапія, невідворотна біда вхопила б мене набагато раніше.

Та воно таки сталося. У перші дні 2016 року… хвороба вклала мене до ліжка. Я перейшов жахливі болі, був зовсім нерухомий, майже не спав, мене носили на руках і возили на возику. За кілька місяців був змушений погодитися на операцію…

Минув якийсь час, я почав знову ходити… правда, при допомозі “коліжанки” – ковіньки, без неї я тепер не ходак.

Поки все це тривало, я не бачив свого улюбленця. Але з часом почав сідати за кермо і навідувати Боню. З роботи я тоді звільнився (отримав інвалідність), а за кота не забував. Раз на два-три тижні я їздив на свою колишню роботу і завжди возив смаколики для свого рудого “лікаря”. Особливо він любив вим’я, і я весь час купував по три кіля тої смердючки в одної пані на “Добробуті”…

Та час летить і не шкодує нікого – ані людей, ані тварин.

Середня тривалість життя котів становить 10-15 років. Моєму Боніфацієві пішов 19-ий!!!

Слава Богу, люди на фірмі працюють хороші і наш герой доживає старість у теплі та нагодованим.

Сьогодні я провідав його… признаюся, давно не заїжджав. Пробач мене, друже Боня. Каюся.

Моя котя злота вже майже не бачить, ледве ходить, він дуже схуднув і від рудого його окрасу мало що залишилося, але апетит має чудовий. Я хвилювався, чи впізнає…

Йой, звичайно, впізнав. Почув мій голос, якусь хвильку переварював інформацію, а тоді… тихеньким, хриплим голосочком почав мені про щось розповідати на своїй котячій мові, жалітися, а може й дорікати, що забув про нього, і маленькими, старечими крочками, але впевнено, почимчикував до мене. Радості з обох боків не було межі…

Іван Іваньков

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації. Будь-який передрук матеріалів з сайту може здійснюватись лише при наявності “активного гіперпосилання” на цей сайт, а також на сам матеріал! Ваші зауваження, скарги та пропозиції, можете залишити через нашу контактну сторінку – Кращі блоги – Україна


What's Your Reaction?

hate hate
0
hate
confused confused
0
confused
fail fail
0
fail
fun fun
0
fun
geeky geeky
0
geeky
love love
0
love
lol lol
0
lol
omg omg
0
omg
win win
0
win
Olenka