Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том дев’ятий.

Щоденник. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1960. ст.9-246.

Переклад Щоденника на українську мову зробив наново Л.Білецький, після чого його ще раз порівняли з оригіналом і зредагували П.Зайцев і В.Якубовський при найближчій участі О.Лотоцького.

 1857 рік 19 червня.

Учора відійшов пароплав до Ґурєва і привезе звідтіля другу роту та самого командира батальйону. А з нагоди прибуття сюди цієї значної особи тутешня рота, до якої належу і я, готується до огляду. Ради такої важливої події мені сьогодні припасовували муніцію. Яка гидка ця майбутня “важлива” подія! Яке безконечне й огидливе це припасовування муніції! Невже й це ще не востаннє мене виведуть на площу, як безсловесну тварину, напоказ? Ганьба й зневага! Трудно, тяжко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати наввипинку, слухати команди й рухатися, мов бездушна машина. І це єдиний, досвідом дізнаний, спосіб убивати враз тисячу собі подібних. Ґеніяльний винахід, що робить честь і християнству, і просвіті!

Дивно, що навіть розсудливі люди, як, наприклад, наш лікар Нікольський, люблять подивитись, як витягує носок посиніла з напруги людина. Не розумію цієї нелюдської насолоди. А наш шановний Гіпократ, не зважаючи на спеку та холод, цілі години просижує коло фіртки й тішиться з приниження собі подібних. Кат ти, як видко, з покликання, а тілько з назви лікар!

За дитячих літ, оскільки я памятаю, мене не цікавили салдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства. Антипатія зростала в міру моїх сутичок з людьми цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, тілько мені не пощастило навіть у ґвардії зустрінути порядного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то неодмінно неук і хвалько; коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще до того й пяниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовханувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану. Якби я був недолюдок, кровопивець, то й тоді для мене влучнішої кари не можна було б придумати, як заславши мене до Окремого Оренбурзького Корпусу салдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще заборонено малювати. Відібрати найблагороднішу частину мого бідного існування! Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би проголосити такого холодного нелюдського присуду. А бездушні виконавці присуду виконали його з обурливою точністю.

Авґуст-поганин, заславши Назона до диких Ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола І] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них — кат-християнин і християнин девятнадцятого віку, що на його очах виросла найбільша держава в світі, виросла на основах Христового заповіту. Фльорентинська республіка — півдика, навіжена середньовічна християнка, а проте, вона повелась з своїм непокірливим громадянином Дантом Аліґієрі, як матеріяльна християнка. Боже мене борони від якогобудь порівняння себе з цими великомучениками і світичами людства. Я тілько порівнюю матеріяльного простця-поганина та напівосяяну середньовічну християнку з християнином девятнадцятого століття.

Не знаю напевне, чому я завдячую, що мене за десять літ не піднесли навіть до ранґи унтер-офіцера, — чи впертій антипатії, яку я маю до цього упривілейованого стану, чи своїй безтурботній хахлацькій упертості? Здається, одному й другому. В незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять салдата! Так і не зробили. Я не те що глибоко, навіть і поверхово не вивчився ані одної вправи з рушницею. І це підносить мою амбіцію. Дітвацтво й більш нічого. Майор Мєшков, бажаючи мені дошкулити, сказав мені якось, що я, коли буду офіцером, то не буду вміти до порядної салі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться бравому салдатові, носка тягнути. Мені це одначе не дошкулило. І бравий салдат видався мені менше, ніж осел, схожий на людину. Через це я боявся й думки бути подібним до бравого салдата.

Друга й не менше важлива причина мого непідвищення: бездушному сатрапові й наперсникові царя приверзлось, що я звільнений з кріпацтва й вихований коштом царя та на знак вдячности намалював карикатуру свого добродія. Отже, нехай, мовляв, карається невдячний. Звідкіля ця безглузда байка, — не знаю. Знаю тілько, що вона мені недешево обійшлася. Треба гадати, що байка ця сплелась на конфірмації, де в кінці присуду сказано: “Якнайсуворіше заборонити писати й малювати”. Писати заборонено за бунтарські вірші українською мовою. А малювати й сам найвищий Суддя не знає, за що заборонено. А освічений виконавець царських наказів те, що непояснене в присуді, сам пояснив та й придушив мене своєю бездушною всемогутністю. Холодне, розпусне серце! І цей гнилий старий розпусник користується тут славою щедрого й великодушного добродія краю. Які короткозорі, або, краще, сказати, які підлі ці мерзенні величальники! Сатрап грабує довірений йому край і дарує своїм розпусним перелесницям десятитисячні фермуари, а вони прославляють його щедроти і добродійства. Поганці!

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації. Будь-який передрук матеріалів з сайту може здійснюватись лише при наявності “активного гіперпосилання” на prefiksblog.co.ua, а також на сам матеріал!

2014-2019. Всі права захищені. Повне або часткове використання матеріалів заборонено. Передрук статей, інших текстових матеріалів, фотографій та ілюстрацій тільки з письмової згоди з боку редактора платформи.
Порушення виняткових прав інтернет платформи «Префікс Блог» переслідується по закону. Бажаєте отримати можливість вести власний блог на сайті пишіть нам. Дякуємо !
Контакт з редактором через офіційну сторінку Кращі Блоги

За матеріалами сайту Тарас Шевченко